У Житомирі відзначили 142 роки від дня народження Івана Огієнка
НовиниНауковець, патріот та духовний лідер. Він переклав Біблію українською мовою, склав словники, керував міністерством освіти УНР, українізовував середні школи та відкривав українські гімназії. Це він один із перших аргументував, що треба вживати "в Україні"", а не "на...."
14 січня 1882 року у Брусилові народився Митрополит Іларіон (світське ім’я – Іван Огієнко)... Рішення постригтися у чернецтво та взяти собі ім'я Іларіон Огієнко приймає після смерті дружини у 1937 році.
Упродовж 1940-1941 рр. під керівництвом єпископа Іларіона у лоно православної церкви повертаються храми, відновлюються та започатковуються православні парафії, мовою богослужінь у місцевих православних церквах стає УКРАЇНСЬКА. 1943 року його посвячено у сан митрополита Української автокефальної православної церкви.
У Житомирі біля Михайлівського собору є пам'ятник митрополиту Іларіону (професору Івану Огієнку). Сьогодні тут вшанували пам’ять українізатора освіти, церкви та, як сам себе він називав, "постійного богомольця за кращу долю українського народу".
Пропонуємо згадати мудрі висловлювання геніального українця, який дав змогу читати Євангеліє рідною мовою, невтомно працював задля відродження історичної справедливості та повернення Україні вкраденої історії:
"Мова — це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова — це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я. І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови не стане й національності".
"Найголовніший і найміцніший цемент, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його у свідому націю, — то соборна літературна мова".
"Народ, що не розуміє сили й значення рідної мови й не працює для збільшення культури її, не скоро стане свідомою нацією й не стоїть на дорозі до державности".
"Пам'ятайте, що діти вважатимуть за рідну тільки ту мову, що панує в вашій родині".
«Я працював для цілого українського народу. Як я працював – судити не мені…»